Геній української архітектури Микола Даміловський та його шедевральний водогін у Білій Церкві. Мистецтво в інженерній споруді та його сучасна візуалізація. Проект виконується громадською організацією “Україна Інкогніта” за підтримки Українського культурного фонду.
Проект «Геній української архітектури Микола Даміловський та його шедевральний водогін у Білій Церкві. Мистецтво в інженерній споруді та його сучасна візуалізація» присвячений сучасній візуалізації, популяризації і висвітленню роботи архітектора Миколи Даміловського на прикладі видатного об’єкту ним спроектованого та збудованого під його керівництвом – комплексу будівель водогону у місті Біла Церква. Це один із найкращих зразків синтезу архітектурного мистецтва, власне українського модерну. Український модерн, поряд із українським бароко, є визначним мистецьким маркером України. Радянська влада із перших років, свого правління, заборонила навіть вживати цей термін, назвавши його «пережитком буржуазного минулого». Митці замінили його на термін – український народний стиль. Весь радянський період будівлі, зведені у стилі українського модерну, абсолютно не цінувалися, в більшості випадків не включалися до Реєстру пам’яток і часто руйнувалися. Нині ситуація почала змінюватись, але дуже повільно. Наш проект повинен пожвавити популяризацію українського архітектурного модерну в Україні, показавши, що навіть водогін – інженерна споруда, може бути мистецьким витвором, якщо зведена вона в українському народному стилі. Важко уявити як, без величезних додаткових фінансових затрат можна зробити шедевром інженерну споруду, але Миколі Даміловському – піонеру у використанні українського модерну в інженерній архітектурі це вдавалося. Він будував інженерні споруди в багатьох регіонах України, але саме виконані у стилі українського модерну виявилися справжніми шедеврами. На жаль, до нашого часу дожив лише комплекс водогону у Білій Церкві. Але й він зараз у дуже поганому стані – йому загрожує цілковита руйнація. Основою для порятунку водогону повинно стати комплексне детальне наукове дослідження, яке неможливе без точних обмірів. Такі обміри можна отримати після точної цифрової зйомки будівлі, яка і буде проведена в процесі реалізації проекту.
Проект передбачає дослідження життєпису Миколи Даміловського. Результати цього дослідження будуть розміщені на сайті, який планується створити спеціально під цей проєкт. На тому ж сайті буде розміщена інформація про інші архітектурні творіння та про його мистецьку спадщину – малюнки, ескізи, креслення. Усі роботи в рамках проекту будуть супроводжуються інформаційною компанією із популяризації Даміловського й українського архітектурного модерну загалом. Інформація розміщується у соціальних мережах, на ресурсах ГО «Україна Інкогніта» та у багатьох ЗМІ. Для мешканців Білоцерківської міської громади проведено два семінари, присвячені українському модерну, архітектору Миколі Даміловському та його творіння.
Микола Олександрович Даміловський народився 31 грудня 1880 року в селі Козацьке, Козелецького повіту Чернігівської губернії, в родині сільського паламаря. Навчався у сільській земській школі, потім у Ніжинській класичній гімназії, а пізніше поступив у Петербурзький інститут цивільних інженерів, який закінчив з відзнакою.
Під час навчання студентську практику він проходив у Полтаві, під керівництвом видатного Василя Кричевського, на будівництві шедевру – Полтавського земства. Це була фактично перша споруда в історії, виконана у стилі українського модерну. Напевне, з тих пір Даміловський закохався у цей український національний стиль.
Під час перерви у навчанні Микола Даміловський працював у відділі «Путей и строений» Київського трамваю, спочатку студентом-практикантом, а згодом помічником начальника.
Закінчивши навчання, Даміловський отримав будівельну практику у архітектора Всеволода Оберемського, у 1909-1911 рр. працював у Олександра Вербицького, а пізніше розпочав самостійну приватну практику архітектора.
У 1914 році Микола Даміловський розробляє проект та будує свій перший шедевр – Київську міську очисну станцію. Це була перша в історії інженерна будівля, зведена у стилі українського національного стилю, який нині називають українським архітектурним модерном. На жаль, ця перлина не зберіглася до нашого часу – її знесли на початку 90-х років минулого століття, вже в період Незалежності України. Так часто робили із українським архітектурним модерном, адже, найчастіше він не вважався чимось цінним для радянської влади, а потім і українська влада успадкувала це…
Даміловський будує заводи, цехи, ангари, склади, електростанції та майстерні; робить проект та керує реставрацією театру імені Лесі Українки (тоді російської драми).
Від 1909 року архітектор виконував багато проектів для Управління по будівництву залізниць, а із 1918 по 1929 роки він був головним архітектором департаменту нових споруд Міністерства шляхів сполучень України. Його будівлі були на багатьох залізничних гілках (зокрема, Одеса – Бахмач, Гришине – Рівне), але чи зберіглося щось до нашого часу – ми не знаємо.
Після окупації України росіянами архітектор продовжив активну роботу, особливо в часи НЕПу й українізації, з 1923 по 1929 рр. Тоді він звів чимало будівель, серед яких справжні шедеври: очисну станцію в Кривому розі (не зберіглася) та дуже схожу до неї велику насосну станцію (водогін) у Білій Церкві.
Даміловський відомий своєю педагогічною та науковою роботою. Із 1911 року він викладав у Київському політехнічному інституті, у 1918-му вступив у Товариство українських архітекторів, членами якого були Василь Кричевський та Олександр Вербицький. Того ж року він став одним із співзасновників першого в Україні Архітектурного інституту, і був заступником його керівника – Дмитра Дяченка. У 1919-1921 роках працював професором у цьому інституті, а від 1921-го по 1938 роки Даміловський викладав у Київському художньому інституті. Паралельно, у 1930-1937 рр. архітектор завідував кафедрою будівельної справи у Київському інженерно-будівельному інституті (нині КНУБА).
Микола Даміловський розробив свій спосіб побудови архітектурних перспектив за допомогою особливого приладу, який ввійшов в історію, як «лінійка Даміловського». Лінійка, або рейсшина Даміловського застосовується для викреслювання перспектив паралельних прямих різноманітного направлення з «недоступною» точкою перетину лінії горизонту.
У 1929 році Миколу Даміловського звинуватили в участі у вигаданій організації «спілка визволення України – СВУ». Насправді заарештували архітектора за національний стиль у архітектурі. Звичайно, українізація закінчилася страшними репресіями, і Даміловському пощастило, що його протримали у Лук’янівській в’язниці лише рік, і відпустили. Але більше видатний архітектор не проектував і не будував – виключно викладав. Помер Микола Даміловський у окупованому німцями Києві, у 1942 році. Похований на Лук’янівському кладовищі.
Ось як писав Микола Даміловський у своїй автобіографії: «Весною 1928 року за договором із Білоцерківським виконкомом, почав проектування, а до весни 1929 року збудував і здав у експлуатацію міський водогін для м. Біла Церква». Водогін було зведено на території парку «Олександрія», чимало краєзнавців дивуються, чому Даміловський вибрав для будівництва потужної інженерної споруди, територію чудесного парку. Але поглянувши на план парку часів УНР (1918-1919 рр.) ми можемо пересвідчитись, що водогін там вже був, адже під номером 13 там зазначено «Котловани водогону». Найбільш вірогідно, що первісний водогін збудували власники «Олександрії» Браницькі, та й нелогічно, щоб величезний парк, із графським маєтком, палацом, павільйонами, купою господарських будівель, власною електростанцією, оранжереями й розплідниками, на початку ХХ століття не мав би водогону. Існує ще гіпотеза, що Браницькі викопали котловани для водогону, але сам водогін збудувати не встигли, емігрувавши у 1917 році.
Напевне водогін Браницьких не мав потужностей, щоб забезпечувати водою місто, тому міськвиконком вирішив звести значно потужнішу інженерну споруду. Будівництво резервуарів почалося у 1923 році, а для зведення власне будівель запросили відомого інженера-архітектора із Києва, який тільки но закінчив будівництво водогону для міста Кривий Ріг. Микола Даміловський рвучко взявся за справу й за рік звів комплекс споруд водогону, вже навесні 1929 року запустивши його у експлуатацію.
Варто зазначити, що будівництво в парку великої інженерної споруди, завдало немалої шкоди рослинам парку: для прокладення труб вирубали велику алею, немало дерев вирубали і пошкодили, будуючи під’їзні дороги, щоб доставляти будматеріал, та і власне транспортуючи його. Але це було вже значно менше зло, від того, яке росіяни вчинили раніше, повністю зруйнувавши усі будівлю графського маєтку: палац та павільйони.
Усі будівлі водогону були виконані у стилі українського модерну – Микола Даміловський був яскравим апологетом цього українського національного стилю. Від 1923 по 1928 роки радянською Україною котилася українізація, яка виявилася… пасткою. У 1929 році пастка захлопнулася, і почалися репресії. Під сталінський каток потрапив і Даміловський, і власне за свій національний стиль. Його звинуватили в участі у міфічній (вигаданій) організації – Спілці визволення України – СВУ. 7 місяців провів Микола Олександрович у Лук’янівській в’язниці, але був відпущений, через відсутність доказів. Йому пощастило, його не ростріляли, але водогін у Білій Церкві став його останнім архітектурним твором.
Отже, спочатку збудували резервуари: один великий, який повністю сховали під землю, вивівши вентиляцію та вхід-вихід на поверхню ажурною башточкою. Ще два резервуари, достатньо глибокі, зробили із наземними частинами й дверима.
Основою архітектурного ансамблю є будівля насосної станції. Як же воно утилітарно звучить – насосна станція, але ж Даміловський зробив із неї справжній шедевр, палац, та ще й в українському національному стилі. Вона досить складна за поверховістю й внутрішнім розташуванням приміщень, адже далека від симетрії й розташована на схилі над річкою. З боку Росі вона двоповерхова із баштою та балконом. Бетонний балкон зберіг ознаки первісного декору. Башта – чудове модернове втілення українсько-барокових церковних бань із заломами. Далі йде одноповерховий машинний зал, де стояли насоси. Зал вкритий металом на французькій стропильній системі. Він приєднаний до двоповерхової контори, на другому поверсі величезні модернові вікна – неймовірна прикраса будівлі. Від контори далі йде зал із водними резервуарами (нині порожніми).
Всі приміщення опалювалися чотирма кахляними печами, які нині розбиті майже повністю. А от на підлозі збереглися автентичні старовинні кахлі. До насосної станції, десь у 60-ті роки минулого століття, добудували ще одне приміщення, яке спотворило споруду. Але нині це приміщення настільки поруйноване, що про нього й говорити не варто. Його просто потрібно знести, повернувши будівлі станції первісний вигляд.
За станцією, вгору по течії Росі, стоять два резервуари із дверима і фронтонами в стилі українського модерну – про них ми вже згадували. А ще далі двоповерхова будівля, де відбувалося хлорування води – очищення. Хоча коли воду почали дезінфікувати хлором, ми точно не знаємо, а от у 1929 році її очищали сірчанокислим глиноземом. Хлорувальня – як її можна просто назвати (бо російською її називали «хлораторная») теж збудована в стилі українського модерну. Хоча ця будівля значно простіша, декор можна помітити лише біля вікон другого поверху.
Усі будівлі ансамблю нині стоять пусткою, без вікон (переважно) і дверей, обпалені, обмальовані вандалами. Це напівруїна. Таким ансамбль став вже за часів незалежності. Спочатку його залишив Білоцерківводоканал, передавши іншим власникам. Ті передали ще комусь. Зайве казати, що за цей час зникло все устаткування водогону й увесь метал, який можна було забрати. Тут ночували, чи навіть жили, безхатьки, і їм тут, за огорожею, яку встановили у ще у часи функціонування водогону, було дуже комфортно – як у власному дворі. На баланс дендропарку «Олександрія» водогін, вже у значно поруйнованому стані, перейшов у 2012 році. І ось, вже у 2024-му, ми намагаємося змінити його сумну долю.
